Спогади

Біографія:

Мунир Абдаллан Буамран (Мунир Абд Аллах абу Амран) (дата нар. 4 березня 1968 в Алжирі, дата см. 7 травня 2004 в Іраку) - монтажник звуку та зображення алжирського походження, загинув під час журналістської місії в Іраку разом з журналістом Вальдемаром Мілевичем.Його мама була полькою. Після отримання атестату зрілості (1988)переїхав в Польщу та освоїв професію техніка аудіовізуального обладнання. З 1993 він працював на Польському телебаченні, редактором зображення та звуку в Телевізійному Інформаційному Агенстві; співпрацював, зокрема, з інформаційними програмами (Панорама).На початку травня 2004 виїхав в Ірак разом з Польською Телевізійною Групою; виконував функції як редактора, так і перекладача. Загинув під час обстрілу автомобіля журналістів. Він був посмертно нагороджений Президентом Александром Квасневскьким Золотим Хрестом за Заслуги.Похований на Мусульманському цвинтарі на Повонзках у Варшаві

Біографія:

ТАДЕУШ БУР-КОМОРОВСЬКИЙ пс. Бур", "Акція", "Лавина" (дата народження 1 червня 1895 в Хороброві, повіт Бережани, дата смерті 24 серпня 1966 в Баклі, Англія) – генерал дивізії Польського Війська, командувач Армії Крайової

Народився в сім'ї Мечислава Маріана Коморовського гербу Корчак та Ванди Залевської- Правдзіц. Родич генерала Тадеуша Розвадовського, в домі якого народився. Військову кар'єру розпочав в австро-угорській армії. Під час I світової війни він служив на російському та італійському фронті. В польському війську з 1918 року. У більшовицькій війні командир 12-го Уланського Полку. Брав участь у битві під Комаровим (там був поранений).

Потім інструктор верхової їзди в Офіцерській школі артилерії в Варшаві (1922–1923), учасник олімпіади в Парижі 1924 кінний спорт, квартирмейстер, а згодом заступник командира 8-го Уланського Полку (1924–1926), начальник групи верхової їзди на олімпіаді в Берліні 1936[1]. В 1927–1938 рр. командир 9-го Уланського Полку в Трембовлі, а в 1938-1939рр. комендант кавалерійського навчального центру в Грудзендзі.У вересневій кампанії спочатку командувач Кавалерійського резервного центру в Гарволині, a тоді заступник командувача Комбінованої кавалерійської бригади полковника Адама Закшевського в складі Люблінської армії. У підпіллі комендант Краківського району ZWZ, з травня 1940 генерал бригади; після виходу з підпілля та приходу у Варшаву - заступник головного коменданта ZWZ – командира Армії Крайової, з 1 липня 1943 (формально з 17 липня) командир Армії Крайової. З березня 1944 року - генерал дивізії. Прийняв рішення про початок Варшавського повстання:

СОЛДАТИ СТОЛИЦІ!
Сьогодні я дав вам команду до відкритої боротьби з вічним ворогом Польщі, німецьким загарбником. Майже через п'ять років безперервної боротьби, яка велась у підпіллі, стаєте сьогодні відкрито зі зброєю в руці, щоб повернути вітчизні волю та покарати німецьких злочинців за тероризм та злочин, скоєні на польських землях.
З 30 вересня 1944 року – Верховний Головнокомандувач Збройних Сил Польщі. Після падіння повстання в полоні.Після війни перебував в еміграції у Великобританії, де до 1946 року був Верховним головнокомандувачем польських Збройних сил у вигнанні, 1947–1949 був прем'єр-міністром польського уряду в екзилі. З липня 1956 входив в склад емігрантської Ради трьох. Він похований на Лондонському цвинтарі Ганнерсбері.

• Орден Білого Орла (посмертний 1995)
• Командорський Хрест Воєнного Ордену Virtuti Militari
• Кавалерійський Хрест Воєнного Ордену Virtuti Militari
• Золотий Хрест Воєнного Ордену Virtuti Militari
• Срібний Хрест Воєнного Ордену Virtuti Militari
• Великий Хрест Ордену Відродження Польщі
• Oфіцерський Хрест Ордену Відродження Польщі
• Хрест доблесті – тричі
• Золотий Хрест за заслуги з Мечами
• Золотий Хрест за заслуги
• Срібний Хрест за заслуги
• Генерал Бур-Коморовський отримав титул графа, походив з родини, які носили герб Корчак.
• В 2004 ген. Тадеуша Бур-Коморовського посмертно нагородили званням почесного громадянина міста Гловно.

Біографія:
Кларенс Фелісіан Чінная, д.н. 1951 д.с. 8 січня 2009 в Варшаві - дипломат Шрі-ланки, надзвичайний та уповноважений посол Демократично-Соціалістичної республіки Шрі-ланка в Польщі.Дипломатична місія в ролі посла з 30 серпня 2007 року.

Біографія:
+ св.п. Ришард Стефан Дембінський (24 лютого 1924 – 29 червня 2008) - був сибіряком, разом з матір'ю був засланий Радянським Союзом в Казахстан. Вступив в армію генерала Владислава Андерса, а згодом як солдат 1. Танкової Дивізії ген. Станіслава Мачка брав участь у звільненні Франції, Бельгії та Голландії. Після закінчення війни Ришард Дембінський емігрував в Лондон.  Там він виконував протягом багатьох років функції секретаря, члена редакції та голови Редакційного Комітету "Огляду Кавалерії та Танкової зброї". Був активним діячем в Польському Інституті та Музеї ім. Генерала Сікорського в Лондоні. З 1999 року почесно виконував функцію члена Ради архівної спадщини при міністрі культури, Ради Вивчення Підпілля Польщі i Комітету Ордену Відродження Польщі. Компанія BONGO організувала перевезення тіл сім'ї Дембінських - Ротмістра Ришарда Стефана Дембінського та його дружини Ванди Ружі,графині Рачинської гербу Наленч. Тіла перевезено з Лондона в Познань.

Пара була похована в в склепі родини Рачинських в Рогалині.

Біографія:
+ св.п. Ванда з Рачинських ДЕМБІНСЬКА (30.09.1933 – 2.02.2016) - дочка президента РП Едварда Рачинського, справжня дама зі світською витонченістю та великою життєвою мудрістю. Мала можливість знати багатьох польських видатних людей XX століття та через це була правдивим свідком історії. Вона завжди ставилася до людей з повагою та симпатією. Повна гумору та життєвої радості, з великою мужністю переносила важку невиліковну хворобу. Сил додавала її палка та глибока віра в Бога. Компанія BONGO організувала перевезення тіл сім'ї Дембінських - Ротмістра Ришарда Стефана Дембінського та його дружини Ванди Ружі,графині Рачинської гербу Наленч. Тіла перевезено з Лондона в Познань.

Пара була похована в в склепі родини Рачинських в Рогалині.

Біографія:

Юзеф Галлер фон Галленбург (д.н. 13 серпня 1873 в Юрчиці, д.см. 4 червня 1960 в Лондоні) – генерал-лейтенант польської армії, легіонер, начальник загону, Командуючий Союзу польського харцерства, політичний та соціальний діяч, двоюрідний брат ген. Станіслава Галлера фон Галленбурга.Народився 13 серпня 1873 р. в маєтку Юрчиці під Краковом (гміна Скавіна), як третя дитина аристократа-поміщика Генрика Галлера фон Галленбурга та Ольги з Третерів. Був прямим нащадком Яна Галлера, книгопродавця та власника першого видавництва у Польщі у XVI столітті. Молодшим братом Юзефа був Цезарій, пізніше член парламенту Австрії та капітан польської армії.В 1882 р. родина Галлерів переїхала у Львів, де молодий Юзеф розпочав навчання в німецькій гімназії. Після завершення гімназії вступив до військової Нижньої Реальної Школи в Кошицах в Угорщині (сьогодні Словаччина), a тоді до престижної Вищої реальної Школи в Границях в Моравії (тодішній Маєріш-Вайскірхен), в якій також вчилися австрійські ерцгерцоги. Після їх закінчення поступив в Віденську Технічну Академію на відділ артилерії.

В 1903 р. одружився з Александрою Салею. В 1906 р. народився син Ерік.

Після закінчення навчання Юзеф Галлер отримав звання підпоручника і розпочав 15-річний строк служби в австрійському війську. В 1895-1910 рр. служив в 11 Артилерійському Полку у Львові та Станіславові. Виконував функцію інструктора, згодом коменданта в однорічній добровільній школі офіцерської артилерії. Провів реформу навчання, знімаючи з інструкторських посад деморалізованих професіональних офіцерів та заміняючи х добровольцями. Незважаючи на неприємності, що виникли зі сторони начальства, ввів в офіцерських школах польську мову. Він посилався на постанови Віденського парламенту, які допускали часткове вживання польської мови в армії.

За досягнення відмінних результатів отримав найвищу австрійську військову відзнаку військова Медаль за Заслуги (Signum Laudis)В 1910 р. покинув службу в австро-угорському війську, з уваги на те, що досягши звання капітана, не мав можливості нічого більше навчитись в австрійській артилерії, покинув її, щоб в інший спосіб служити країні доти, доки Вітчизна би його потребувала.Завершивши військову службу, Галлер посвятив себе соціальній роботі. Він був активним діячем кооперативного руху, де досяг значних успіхів. В 1912 р. зайняв посаду інспектора в Товаристві Сільськогосподарських Гуртків, де займався організацією сільськогосподарських, фермерських та молочних курсів. Також зв'язався з рухом скаутів, що бере початок в 1911 р., та Гімнастичним Товариством "Сокіл". Галлер займався там мілітаризацією "Сокола" та полонізацією скаутського руху і перетворенням його в харцерство.

В другій половині 1912 р. вів інтенсивну роботу як військовий інструктор: формував команди Сокола, організовував таємні військові, сержантські та офіцерські курси для польської молоді. В 1913 р. разом з колегами розробив взірці харцерських позначень та термінів, з яких багато діє до сьогодні. Він зробив особливий внесок у створення Харцерського хреста, запропонувавши поєднання в ньому мальтійського хреста з польським хрестом Virtuti Militari.Початок великої війни став сигналом для мобілізації членів польських воєнізованих патріотичних організацій. 27 серпня 1914 року було видано розпорядження про створення польських легіонів,на підставі якого у Львові почав формуватися Східний легіон під командуванням генерала Адама Петрашкевича. Галлер, звільнений від військової повинності в австрійській армії, був головним організатором цього формування, утвореного за рахунок злиття польових команд "Сокіл", команд Бартошових та частин польських стрілецьких команд. У той час поразки, яких зазнала в Галичині австрійська армія, призвели до того, що російська армія зайняла Львів та всю Східну Галичину. Легіону довелося евакуюватися в околиці Мшани Дольної. Підрозділ, незважаючи на остаточне завершення формування, не вступив у бій. Внаслідок падіння моралі серед солдатів та протидії присязі імператору, якої вимагало австрійське командування, легіон розпався. Юзеф Галлер взяв командування над солдатами, які хотіли продовжувати воювати з Росією у Польських легіонах. Після переформування та поповнення рядів новими добровольцями, він зайняв посаду командира 3-го полку легіонів. У той час він мав звання підполковника. 30 вересня 1914 року він вирушив зі своїм підрозділом з Кракова на фронт у Східні Карпати.

У надзвичайно складних місцевих та кліматичних умовах Бригада підтримувала оборону карпатських перевалів і перекривала доступ до Угорщини російським військам. На початку жовтня 1914 року бригада дійшла до Карпат на угорському боці. 12 жовтня підрозділи 3-го піхотного полку під командуванням Галлера захопили село Рафайлова, розташоване вже на Галичині. Основні сили легіонів дійшли до Рафайлової 22 і 23 жовтня, побудованою саперами дорогою, що проходить через перевал біля гори Пантір в Горганах (після війни вони отримали назву Перевал Легіонів і Дорога Легіонів) та розпочали наступ в бік Станіславова. 24 жовтня вони перемогли у Надвірній, а 29 жовтня вони виграли битву під Молотковим і, зазнавши великих втрат, знову відступили в район Рафайлової. У листопаді бригада була розділена на дві частини, підрозділи під командуванням Галлера залишилися в Рафайловій, інші продовжували бої на Гуцульщині та на півночі Буковини.24 січня 1915 року росіяни почали жорстоку нічну атаку на позиції 3-го полку легіонів. Легіонери, хоча були заскочені зненацька, завдяки чіткій позиції та мужності свого командира, відбили ворога, завдали йому великих втрат і взяли багато полонених. Проте, в результаті безперервних боїв підрозділи втратили майже 50% особового складу.Після відбиття атак та повторної стабілізації лінії фронту підполковник Галлер передав командування 3-м полком майору Мінкевичу, а сам залишився в 2-й бригаді як офіцер у розпорядженні командира. 14 березня 1915 йому присвоєно звання полковника.

У травні 1915 року він зазнав серйозної автокатастрофи, перебуваючи у звільненні поблизу Ченстохови, та був госпіталізований на 10 місяців. Навесні 1916 року Халллер приєднався до Ради полковників, яка об'єднувала командирів легіонерських загонів і перебувала в опозиції до проавстрійського Командування легіонів. У липні 1916 року він був перепризначений і став командиром 2-ї бригади Польських легіонів. Після кризової присяги в липні 1917 року він командував Другою бригадою, яка увійшла до складу підпорядкованого Австрії польського допоміжного корпусу.15 лютого 1918 р., протестуючи проти положень Брестського договору, разом з підлеглою йому 2-ю бригадою та іншими польськими підрозділами він прорвався через австрійсько-російський фронт під Рараньчею та об'єднався з польськими формуваннями в Росії. Його назначили командиром новоствореної 5-ї польської стрілецької дивізії, а з 28 березня 1918 року командував частинами всього II польського корпусу в Україні. 7 квітня 1918 року йому присвоєно звання генерала.Присутність польських підрозділів в Україні розглядалася Німеччиною як порушення умов Брестського договору. У ніч з 10 на 11 травня 1918 р. без попередження переважні за чисельністю німецькі підрозділи напали на польські загони, розташовані біля Канева. Після повного дня боротьби і закінчення боєприпасів II польський корпус був змушений скласти зброю. Німецькі втрати склали близько 1500 вбитих і поранених, польські - не перевищували 1000. Після розпаду Корпусу Юзеф Галлер уникнув полону і під фальшивим ім'ям "Мазовецький" пробився через Київ до Москви, де став головою Польської Військової Комісії. У липні 1918 генерал Галлер прибув у Францію через Карелію та Мурманськ, де 4 жовтня 1918 р. Польський національний комітет доручив йому командування над польською армією, що формувалася. Ці підрозділи були організовані шляхом добровільного залучення поляків з французької армії, колишніх польських військовополонених з австро-угорських та німецьких армій (близько 35 000) та Полонії з США (близько 22 000 набраних у таборі Костюшка) та Бразилії (300 осіб). З 23 лютого 1918 р. політичний контроль над армією здійснювався Польським Національним Комітетом. Згідно з угодою від 28 вересня 1918 р. Блакитна армія була визнана країнами Антанти як незалежна, союзницька та єдина збройна польська армія.

У 1918 р. підрозділи армії під командуванням Галлера (з липня 1-ий польський стрілецький полк та з жовтня 1-а польська стрілецька дивізія) воювали з німцями на Західному фронті у Вогезах і Шампані.Кінець війни не припинив розширення армії. Її кількість з часом перевищила 100 000 солдатів. Будучи повністю озброєною Францією, вона досягла високої боєздатності. До червня 1919 року, разом із усім спорядженням, була транспортована поетапно до Польщі через Гданськ. Сучасна зброя Блакитної Армії, а особливо літаки і танки Renault FT-17, значно посилила формування польської армії. Генерал Галлер прибув до Варшави 21 квітня 1919 року, де його прийняли як національного героя, а магістрат надав йому звання почесного громадянина міста Варшави. Оскільки Блакитна армія була єдиним повністю озброєним великим операційним об'єднанням у відновленій польській армії, командування вирішило не розбивати її на менші підрозділи. Всі сили були спрямовані на фронт польсько-українських боїв. У переможних битвах з українськими військами армія Галлера через Східну Галичину та Волинь дійшла до лінії річки Збруч. Проте самого генерала скеровано в червні до польсько-німецької прикордонної території, щоб взяти на себе командування над Південно-Західним фронтом.

У жовтні 1919 року Галлеру було доручено командувати Поморським фронтом, створеним з метою мирної і планової окупації Померанії, наданої Польщі відповідно до положень Версальського договору. Згідно з планом, захоплення земель Померанії розпочалося 18 січня 1920 року, після захоплення Торуні підрозділами 16-ї Поморської піхотної дивізії. Окремі міста захоплювали від відступаючих німецьких військ до 11 лютого 1920 року, коли останні солдати залишили Гданськ.Незважаючи на кілька інцидентів, серед яких були спроби збройного опору, а також численні випадки саботажу, визволення Померанії для Польщі проходило без серйозних порушень. 10 лютого 1920 генерал Галлер разом з міністром внутрішніх справ Станіславом Войцеховським та новою адміністрацією Поморського воєводства прибув до Пуцька, де він здійснив символічнийакт заручин Польщі з Балтійським морем.

У 1920 році Галлер став Генеральним Інспектором Добровольчої армії, під час організації якої він отримав великі заслуги. Під час Варшавської битви він командував військами, що захищали підступи до столиці.
Він також був членом Ради Національної Оборони (липень-серпень 1920 р.), а потім командував Північно-Східним фронтом. На цій посаді він застав кінець війни. Після війни Юзеф Галлер виконував функції Генерального інспектора артилерії (у 1920-1926 рр.) та був головою Вищої військової комісії з видання висновків. Він був членом Військової ради, головував в Союзі Галлерчиків, а з 3 липня 1920 по 4 лютого 1923 року очолював Польську Асоціацію Харцерства. У 1922-1927 роках він був членом Сейму від Християнського Союзу Національної Єдності.

Через його націоналістичні погляди він був визнаний співвідповідальною особою, в тому числі, за антиєврейські заворушення в Ченстохові в 1919 році, в яких брали участь солдати "Блакитної армії", а також за створення атмосфери, спрямованої проти президента Гавриїла Нарутовича, як обраного "не польськими" голосами. Ген. Галлер засудив травневий переворот Юзефа Пілсудського, в результаті чого його відправили 31 липня 1926 р. на пенсію. У 20-х роках разом з дружиною Александрою та сином Еріком він оселився в Померанії, в маєтку Гожухово поблизу Хелмна. У 1933 році він поїхав до Сполучених Штатів з метою надання допомоги ветеранам та інвалідам "Блакитної армії".

У 1936-1939 роках він був одним із організаторів та лідерів опозиційного щодо санації Фронту "Моргес". 10 жовтня 1937 року на Конституційному з'їзді Робітничої партії він був обраний президентом Верховної Ради Польської Об'єднаної робітничої партії. Ген. Галлер мав чудовий зв'язок з академічною молоддю. На честь визнання його заслуг для польського народу, зокрема для польської Померанії, в 1921 році йому було присвоєно звання «Filistra honoris causa» та «Протектор студентської корпорації Познанського університету в Балтії» разом з, зокрема, проф. Яном Каспровичем, проф. Едвардом Тейлором (куратор Балтії від імені Познанського університету), кс.др. Юзефом Прондзинським, капеланом корпорації. Роман Дмовський став патроном і першим благодійником Корпорації.Юзеф Галлер був першим і довгостроковим президентом Групи Благодійників Балтії; протектором та співорганізатором щорічного представницького балу студентської корпорації Познанського університету Балтія в артуському дворі в Торуні; благодійник краю землі Поморської в селі Галлерові, де проходили літні табори Академічної корпорації Балтія. Часто він також приходив зі своїм сином Еріком, корпорантом від монархічної академічної корпорації Corona na Komersze, на інші свята Балтії.

Після початку II світової війни йому вдалося дістатися через Румунію до Франції. Він перейшов у розпорядження уряду генерала
Владислава Сікорського, що саме формувався, та очолив Міжвідомчий комітет з реєстрації. У перші дні листопада 1939 року він приєднався до уряду як міністр без портфеля. На рубежі 1939-1940 рр. він здійснив ще одну поїздку в Америку, на цей раз, щоб заохотити Полонію приєднатись до складу Польської армії, що формувалася у Франції.Після падіння Франції йому вдалося пройти через Іспанію та Португалію до Великобританії. У 1940-1943 рр. він був міністром освіти у польському уряді у вигнанні.Після війни Юзеф Галлер вирішив залишитися в еміграції та оселився в Лондоні, де він помер 4 червня 1960 р. у віці 87 років, оточений легендою "Блакитного генерала".
Він був похований на кладовищі Ганнерсбері.  Завдяки ініціативі польських харцерів, команди "Білі" його прах перевезли 23 квітня 1993 року в Польщу та поховали в склепі в гарнізонному костьолі Св. Агнєшки в Кракові.

Послужний список

• капітан арт. – 1909
• капітан піхоти– 18 жовтня 1914
• майор піхоти – 25 жовтня 1914
• підполковник піхоти – 20 листопада 1914
• полковник піхоти – 14 березня 1915 (2 місце в списку старшинства офіцерів Польських Легіонів від 12 квітня 1917)
• Генерал бригади – 7 квітня 1918
• Генерал дивізії – 29 листопада 1918
• Генерал броні – 10 червня 1920

Ордени та нагороди
• Орден Білого Орла
• Срібний Хрест Воєнного Ордену Virtuti Militari
• Офіцерський Хрест Ордену Відродження Польщі [3]
• Хрест доблесті (чотирикратно)
• Військова Медаль за Заслуги (Австро-Угорська)
• Почесний Легіонер II класу (Франція)
• Військовий хрест (Франція)
• Орден Корони Італії II класу (Італія)
• Хрест Свободи II класу (Естонія)

Біографія:
Анна Марія Джакобіні (Рим, 27.02.1958 – Краків, 29.07.2016) – італійська журналістка.Вона працювала кореспондентом у Ватикані для програм La vita in diretta з Rai 1. Відома журналістка прибула в Краків, щоб зробити репортаж для двох програм, що транслюються на першому каналі італійського громадського телебачення, після повідомлень про Папу Римського.

Вона померла від серцевого нападу в Кракові, йдучи на Всесвітній день молоді в 2016 році, як кореспондент La vita в diretta.

Біографія:
ЯН ВОЙЦЕХ КІВЕРСЬКИЙ (псевдонім Олива, д.нар. 23 травня 1910 р., д.см. 18 квітня 1944), польський військовий, офіцер Армії Крайової з 11 лютого 1944 р. командувач 27-м Волинської піхотної дивізії АК.Він народився 23 травня 1910 року в Кракові, був сином лікаря. Коли йому виповнилось 9 років, його батько помер, а через п'ять років - мати. Після смерті батьків він був прийнятий до кадетського корпусу № 2 у віці 14 років. У червні 1928 року він отримав атестат з відзнакою, і, будучи одним з кращих випускників, скористався правом вибору роду військ, продовжуючи службу в інженерних військах.У серпні 1931 р. закінчив у Варшаві офіцерське училище інженерних військ у званні підпоручника та розпочав свою службу в 3-му батальйоні саперів у Вільнюсі. З Вільнюса він був переведений до батальйону Мостовий в Казуні в 1934 році. Він командував там взводом до липня 1937 року, тобто до того, як був зарахований до Вищого військового училища у Варшаві.

Закінчив навчання 18 серпня 1939 року (XVIII випуск), отримавши звання дипломованого офіцера в чині капітана, таким чином, ставши одним з наймолодших офіцерів польської армії з таким званням.
Він провів вересневу кампанію в незалежній оперативній групі "Нарва", а потім у оперативній групі "Полісся". Після капітуляції під Коцком (5 жовтня) ген.
Клейберг дозволив тим солдатам, які не хотіли потрапити в полон, залишити поле. Ян Ківерський скористався цим дозволом. Він прибув до Варшави в листопаді 1939 року.    З грудня 1939 року вступив у так званий диверсійний штаб SZP (Служби перемоги Польщі), створений та керований майором Ф. Непокульчицьким. З 1942 р. був командиром бойових загонів, а потім загонів ("Мотор" - "Штука") "Кедиву" (Керівництва диверсії) головного штабу Армії Крайової, використовуючи псевдоніми: "Зьомек", "Рудзький", "Калиновський", "Липинський", пізніше "Директор". У листопаді 1942 р. отримав звання майора. Він часто особисто командував підрозділами солдатів під час підривних дій.
У грудні 1943 року майор "Олива" отримав призначення на посаду начальника штабу Волинського округу. Тотож він поїхав на Волинь, щоб зорієнтуватися в ситуації, яка там панувала. 2 лютого 1944 р. "Олива" знову відправився у Ковель, а 5 лютого 1944 року він дістався до штабу полковника „Любоня”. За наказом, повідомленим "Оливою" полковник "Любонь" відправився до Варшави на нову посаду, а майор дипл. "Олива" взяв на себе командування Волинським округом. 11 лютого 1944 року він очолив 27-у Волинську піхотну дивізію АК, сформовану з сил округу.На Волині майор дипл. "Олива" став дуже цінним командувачем, що використовує всі навички та досвід, здобуті в його попередній роботі. Він ретельно і швидко ознайомився зі всіма підрозділами дивізії та їх бойовими можливостями, вніс нові цінності в галузі підготовки солдатів. Його шанували і любили як рішучого та надійного командира.Могила Яна Ківерського на Повонзках ВійськовихЯн Войцех Ківерський трагічно загинув в районі хутору Добрий Край за обставин, які до сьогодні повністю не з'ясовані, 18 квітня 1944 року, опівдні. Він був похований у районі лісової хижки Стенжаричі, в мосурських лісах на Волині.

У вересні 1989 року його останки були ексгумовані і тимчасово розміщені у гарнізонному костьолі в Варшаві.

21 квітня 1990 року урочисто похований на Повонзках Військових в Варшаві, в місці поховання харцерського батальйону АК "Зоська". Разом з ним поховали двох солдат, які загинули під час відбивання атаки, коли забирали його останки.20 квітня 1990 р. Президент Польщі посмертно призначив його генералом бригади.Ян Войцех Ківерський "Олива" відзначений Хрестом Virtuti Militari IV класу, V класу та Хрестом доблесті.

Біографія:
+ св.п. Ян Єжи Кульчик (24.06.1950 – 29.07.2015) – польський підприємець, власник компанії Kulczyk Holding та міжнародної інвестиційної групи Kulczyk Investments. У 2012 році журнал „Forbes”помістив Яна Кульчика на перше місце в списку найбагатших польських бізнесменів. У 2013 році американський журнал „Forbes” розмістив Яна Кульчика на 384-му місці серед найбагатших людей світу, оцінюючи його активи на 3,5 мільярди доларів.

Ян Кульчик також мав численні нагороди, серед яких:  Офіцерський Хрест Ордену Відродження Польщі, Почесна перлина польської економіки в категорії "Економіка", звання "Мецената Культури".

У липні 2015 року компанія BONGO перевезла тіло найбагатшого поляка, пана Яна Кульчика, з Відня в Познань.

Біографія:
Вона була донькою Антонія Ледуховського (1823-1885), офіцера в австрійській армії та Юзефіни Саліс-Зізерс (1831-1909). Сестра блаженної Марії Терези Ледуховської та Володимира Ледуховського, племінниця Мечислава Галки Ледуховського. Коли Юлії виповнилось 18 років, вона переїхала з родиною до Ліпниці Нижньої, біля Бочні (див. Двір Ледуховських)[необхідне джерело]. Через три роки вона вступила в краківський монастир уршулянок, прийнявши ім'я Уршула.

У 1907 році, отримавши благословення Пія Х разом з двома її сестрами, вона поїхала до Петербурга, щоб керувати інтернатом при польській гімназії. У 1910 році було відкрито будинок для громади та гімназію-інтернат для дівчат. Через чотири роки Уршулу вигнали з Росії, що було викликано початком I світової війни. Уршула Ледуховська поїхала в Стокгольм, потім в Данію.У Скандинавії вона продовжувала свою педагогічну роботу - вона відкрила школу для дівчат, сирітський притулок для польських емігрантів та співпрацювала з Комітетом допомоги потерпілим від війни, заснованим у Швейцарії Генріком Сенкевичем, намагаючись донести до скандинавів ідею про незалежність Польщі.

У 1920 р. петербурзькі уршулянки повернулися в Польщу та оселилися в Пневах біля Познані.  Незабаром після цього Бенедикт XV дозволив їм переформуватись у Згромадження Сестер Уршулянок Серця Ісуса Конаючого, яке мав намір жити духовністю уршулянок та традицією виховної роботи як привілейованого інструменту для євангелізації. В його рамках уршулянки Серця Ісуса Конаючого, які називалися через колір ряси сірими уршулянками, діяли не тільки в Польщі, але і в Італії та Франції.1 січня 1925 року вона заснувала в Пневах перше в Польщі товариство Євхаристичного хрестового походу.Її повсюдно цінували та шанували за присвячення себе іншим (особливо дітям) та за спокій духу, який вона сама визнавала свідченням зв'язку з Ісусом Христом. Коли вона померла під час візиту до Риму, то казали, що "померла свята". 20 червня 1983 року Ян Павел ІІ канонізував матір Уршулу в Познані, а 18 травня 2003 року - в Римі. У 1989 р., у п'ятдесяту річницю смерті, тіло Блаженної Уршули, збережене від знищення, було перевезено з Риму до Пнев та поховане в каплиці курії.Її іменем була названа парафія, зокрема на люблінському Венгліні, бидгощському Медзині, гданському Хелмі і гдинському Хважні.

Біографія:

Вітольд Мальцужинський (д.н. 10 серпня 1914 в Варшаві, д.с. 17 липня 1977 на Майорці), польський піаніст.Випускник Гімназії ім. Яна Замойського у Варшаві (1932). [1] У віці 10 років (1924) він почав вчитися грати на фортепіано, навчаючись у Варшавській консерваторії. Він був учнем Юзефа Турчинського та Ігнатія Падеревського. У 1937 році він став лауреатом III Міжнародного конкурсу піаністів ім. Фридерика Шопена (III місце).  Під час II світової війни його скерували в художньо-пропагандистську секцію, щоб відвідувати польські військові табори і давати концерти в Парижі. Перед вторгненням німців, він і його дружина виїхали з Франції в запломбованому вагоні до Португалії.  У жовтні 1940 року він виїхав в Аргентину та подорожував Південною Америкою, де здобув великий успіх. У квітні 1942 року він приїхав в США і давав концерти в Нью-Йорку, Бостоні, Чикаго, Сан-Франциско та багатьох інших містах. У березні 1945 року він приїхав в Англію і почав запис перших альбомів, що стали одним з основних джерел його популярності. Після II світової війни він оселився у Швейцарії. У 1949 році він виїхав до США, щоб розпочати своїм концертом Шопеновський рік в Нью-Йорку. Він подорожував по всій Америці, Австралії, Індії та Європі, і кілька разів виступав у Польщі. Вітольд Малцужинський зробив свій внесок у поверненні Польщі через Канадську владу скарбів Вавелю та безцінних пам'яток національної культури, які були перевезені туди на період війни. Помер на Майорці 17 липня 1977. Репертуар Малцужинського включав класичні та романтичні твори, особливо Фридерика Шопена. Брат Кароля Малцужинського, депутата Сейму та журналіста.Він був першим поляком, що займався (у 50-60-х роках) йогою за методом Б.К.С. Айенгара, якою він займався для приготування до концертів.

Біографія:
Алан П. Мерріам - американський етномузиколог. Він загинув в авіакатастрофі в Окенці в 1980 році.

Біографія:
Вальдемар Мілевич (д.н. 20 серпня 1956 в Доброму Місті, д.с. 7 травня 2004 в Латіфії) – телевізійний журналіст, репортер та військовий кореспондент.Він закінчив школу психології. У 1981 році почав працювати на польському телебаченні як редактор та документальний редактор випуску новин, а з 1988 року очолив редакцію обміну та закордонних кореспондентів в управлінні інформаційними програмами. У 1991 році він став публіцистом Закордонного відділу телевізійного інформаційного агентства, а з 1992 року працював журналістом Закордонного відділу в редакції "Новин". Він був військовим кореспондентом, повідомляв про події з районів збройних конфліктів та великих катастроф.
Він вів репортажі з Боснії, Чечні, Косово, Абхазії, Руанди, Камбоджі, Сомалі, Ефіопії, Румунії, Туреччини та Іспанії. Відомий завдяки серії репортажів, що називаються "Дивний цей світ". Він отримав багато нагород за свою роботу, зокрема чотири рази був відзначений Президентом Польського телебачення, отримав звання Журналіста року, був лауреатом премії Віктор, польського Пулітцера, Телекамери та нагороди Гранд Прес. Університет Джонса Хопкінса нагородив його премією SAIS-Ciba Prize for Excellence in Journalism. З нагоди 50-річчя державного телебачення Президент Республіки Польщі вшанував його лицарським хрестом Ордена Відродження Польщі. У 2003 році вів репортажі про II війну в Перській Затоці.

Загинув в Іраку 7 травня 2004 року, коли машину польської команди журналістів, що їхала з Багдада в Карбалу і Наджафу, обстріляли з кулеметів (за вбивство звинуватили Салаха Чаббасу). Разом з ним загинув алжирський режисер з польським громадянством Мунір Буамран, а телеоператор Єжи Ернст був поранений.  Він був посмертно нагороджений Офіцерським хрестом Ордена Відродження Польщі. Урна з його прахом похована на Повонзках Військових в Варшаві.

Біографія:
Мав 65 років. Закінчив престижний Московський інститут міжнародних відносин.  У дипломатичній кар'єрі він був послом у Бельгії, Франції та представником Росії в НАТО.

У 90-ті роки він працював заступником міністра закордонних справ. У 2002 році він став послом у Варшаві, і виконував цю функцію в той час, коли польсько-російські відносини стали, м'яко кажучи, важкими. Суперечки викликав його лист з нагоди святкування 60-річчя Варшавського повстання - тоді Афанасьєв написав про "безперечні результати II світової війни" і закликав "не намагатися переписувати історію заново".На початку цього року він критикував польську "шпигуноманію" і закликав "не створювати репутацію мафіозі" російським компаніям в Польщі.Посол виступав за спрощення туристичного руху між Польщею та Росією, яке, як стверджував він, могло би покращити взаємини між двома країнами. Він постулював введення дешевих і швидких віз, у тому числі для молоді, студентів та людей, які відвідують могили родичів.

Біографія:

Майор арт. рез. Ян Півник, псевд. „Понурий", „Донат", д.н. 31 серпня 1912 р. в с. Яновіце, район Опатов, син Яна, фермера, і Зофії Клоніци. У 1924 році. був прийнятий до другого класу Державної гімназії ім. Хрептовича в Островці, яку закінчив в 1932 році, отримавши атестат зрілості. З 11 серпня 1932 по 23 червня 1933 року він перебував у кадетській школі резервної артилерії у Володимирі-Волинському і переведений на практику в 10-й полк важкої артилерії (7 батарея), 20 вересня в резерві. Отримав звання підпоручника 1 січня 1935 р. Потім він вступив до державної поліції, а в 1938 р. закінчив школу резервної поліції в Голендзінові. Під час вересневої кампанії 1939 року він командував кампанією в складі моторизованого поліцейського батальйону, зокрема обороняв річку Піліцу, та на його чолі 23 вересня перейшов польсько-угорський кордон. Через Угорщину, Югославію та Італію дійшов до Франції 11 листопада, де був розподілений в 4-й полк важкої артилерії ДР.Після капітуляції Франції в червні 1940 р. він був евакуйований у Великобританію. Там у 4-му дивізіоні легкої артилерії IV бригади стрільців, а пізніше - у I незалежній парашутній бригаді. У жовтні 1940 року вступив на службу в країні. Після навчання в галузі диверсії він прийняв присягу у підрозділі VI штабу N W 10 жовтня 1941 року.

У ніч з 7 на 8 листопада 1941 р. (авіа-операція "Ruction", команда 1) здійснив стрибок на приймальну станцію "Угур", розташовану недалеко від Лишковиць, в 20 км на захід від Скерневиць. З грудня 1941 р. до 9 квітня 1942 р. був начальником в підрозділі військово-повітряних сил "Сирена" головного штабу Армії Крайової. Передбачалось його призначення командиром захисту делегата уряду. За його власним бажанням, 15 травня він був скерований у підривну організацію "Вахляж" командиром другої частини, з основним напрямком дії на Київ та Харків, що охоплювала територію Волинського воєводства та далі на схід. Після короткої розвідувальної поїздки на Волинь та Україну, у другій половині червня 1942 року він остаточно виїхав з Варшави в Рівне. У липні разом зі своїм заступником пор. "Чаркою" (Ян Роговський) був арештований в Звяголі, звідки йому вдалося втекти через декілька тижнів, завдяки допомозі своїх супутників. У стані крайнього виснаження він дістався Корця (доктор Хадух), його поселили в маєтку Тарнопольських, де серйозно захворів дизентерією. Після одужання він почав працювати, але на його місце призначили пор. „Кльона" (Тадеуш Клімовський) командиром II Частини. Не маючи можливості виконувати свої функції, наприкінці вересня після багатьох пригод дістався до Варшави.

31 грудня генерал  "Грота" (Стефан Ровецький) призначив його командиром операції, спрямованої на звільнення з в'язниці в Пінську солдатів "Вахляжа". Успішна операція була проведена 18 січня 1943 року, звільнені ув'язнені були доставлені до Варшави. За виконання завдання 3 лютого відзначений Virtuti Militari 5 класу Після розпуску «Вахляжа», його призначили до Керівництва Диверсії Армії Крайової, де був інструктором в диверсійній школі «Загайник», з 4 червня начальником в Керівництві Диверсії Округу АК в Кєльце та одночасно командувачем "партизанських угруповань АК "Понурий", в яких нараховувалось близько 350 солдатів. Крім того, він розділив партизанські підрозділи на: групування № 1, яким керував пор. „Нурта" (тихотемний (назва елітного підрозділу парашутистів - прим. перекл.) Євгеній Кашинський), групування № 2 під командуванням пор. „Робота" (тихотемний Вальдемар Швець) та групування № 3 пор. „Мар'янського" (Станіслав Палац). Нав'язав контакти з інженером Казимежем Черневським, псевдонім "Коребко", який організував підпільне виробництво автоматів "Стен" на заводі в Сухедньові.

У ніч з 2 на 3 липня група напала на два німецькі потяги між станціями Сухеднюв та Лончна, втративши одного убитого партизана. 12 липня 1943 року німці у відповідь на напад на потяги здійснили першу пацифікацію в селі Міхнюв. У відповідь партизани влаштували засідку на пасажирський поїзд, який прямував зі Скаржиська до Кєльц біля залізничного посту "Підлаззя" поблизу Міхнюва. Зупинений поїзд був обстріляний, захопивши вагони, майже всіх німців розстріляли. На світанку 13 липня німці знову оточили Міхнюв і повністю його спалили, а також замордували людей. Всього в Міхнюві загину5нло 204 мешканці.
Німецька облава, організована 19 липня, на район партизанського табору у Викусі, не дала очікуваних результатів, тому що "Понурий", якого повідомили про підготовку облави, перемістився в Стараховицькі ліси, а потім, на початку серпня - в Осечинські ліси. З міркувань безпеки та постачання він розділив групування таким чином: "Робота" вирушило до Конецького, "Нурта" - в Секежинські ліси, а "Мар'янського" - в Свентокшиські гори. З того часу вони билися окремо, виконуючи ряд бойових завдань. 4 вересня після обіду, пор. "Робот" заволодів залізничною станцією "Волька Плебанська", а після прибуття поїзда з Колушок до Розвадова, напав на нього. В результаті операції загинув тихотемний підпоручник "Рафал" (Рафал Недзєльський). Німців загинуло 16, а кільканадцять поранено. Здобуто зброю, боєприпаси та спорядження.

З метою вручення стягу визначив збір всіх груп на Викусі 16 вересня 1943 року. Дізнавшись про німецьку облаву, він перевів загони до лісів у Барвінку. Однак на світанку 16 вересня противник напав. Боротьба тривала до сутінків. Згодом вони відірвалися від ворога і через три дні зустрілися в Лисиці у Свентокшиських горах. Він перемістився на територію лісів лісництва Самсонів. 4 жовтня він знову поділив згрупування, сам з загоном відправився в село Реюв біля Скаржиська та розташувався в млині Владислава Цьока, куди 7 жовтня мав прибути полковник "Ніл" (Август Еміль Фільдорф) - начальник Керівництва Диверсії Армії Крайовей. На млин напали противники, але всім офіцерам, що знаходилися там, вдалося відступити до сусіднього лісу. Загинув партизан з оборонного загону, капрал „Єндрек" (Анджей Пасек). У той час угрупування "Робота" перебувало в Некланських лісах, а його командувач знаходився у схованці, хворий, у Великій Всі, на яку напали 14 жовтня. Пробиваючись з обороною, загинув.Після повторного збору угрупувань на Викусі, неочікувано, зранку 28 жовтня німці влаштували облаву, в ході якої загинуло 27 солдатів з підрозділу пор. „Яцека" (Ян Косинський) та 9 - „Понурого". З'ясувалося, що в штабі був агент гестапо, яким пізніше виявився підпоручник  „Мотор" (Єжи Войновський). Пробившись "Понурий" розпорядився про часткову демобілізацію. Після поразки він опинився у відкритому конфлікті з окружним командуванням, який поступово зростав, в тому числі в результаті піддавання цивільного населення репресіям, та в звязку з невиконанням функцій начальника Керівництва Диверсії Армії Крайової Радомсько-Келецького району, а лише командуванням групами.

7 жовтня 1943 р. він відмовився від функції начальника Керівництва Диверсії, а 2 січня 1944 р. його звільнив полковник "Ніл" з командування групами, які перейняв пор.
„Нурт". 20 січня він виїхав до Варшави. "Мотора" після затримання та допиту, який тривав цілу ніч, розстріляли 28 січня 1944 року. Згодом був призначений до майора "Котвіча" (Мацєй Каленкевич), і 20 лютого він виїхав з Варшави на Новогрудчизну. До квітня він брав участь у організаційних та персональних справах, а також у підготовці кадрів. Він брав участь у складі Військового спеціального суду у справі пор. "Леха" (Юзеф Свіда), командувача Наднєменського угруповання. З 1 травня він став командиром VII батальйону 77 пп. АК Новогрудського округу, який у піковий період мав близько 800 солдатів. 29 квітня командував невдалою операцією захоплення Щучина. Найважливішими акціями батальйону були захоплення німецьких оборонних пунктів у Василішках та Скшибовцях (травень) та в Юхновичах та подолання німецької відсічі від Нового Двору до Юхнович 8 червня. Загинув 16 червня 1944 року під час успішної атаки на німецьку спец.пункт в Євлашах, він був похований у Вавюрці біля Ліди. Посмертно призначений майором. Відзначений Virtuti Militari 4-го та 5-го класу. Після війни його запекло атакувала комуністична влада, в тому числі за ліквідацію частини бандитського підрозділу Народної гвардії "Танка" (Зенон Колодзейський) 8 грудня 1943 року. Також запекло боролися з його легендою, яка виникла в Келецькому краї ще за німецької окупації. 17 вересня 1987 року, після вісімнадцятирічних зусиль, прах майора перевезли з Новогрудчизни до рідних Свєнтокшиських гір, похований 12 червня 1988 року в монастирі отців Цистерсів в Вонхоцку.

Біографія:
Едвард Бернард Рачинський (д.н. 19 грудня 1891 в Закопане, д.с. 30 липня 1993 р. в Лондоні) - польський дипломат, політик і письменник, президент Польщі у вигнанні в 1979-1986 роках.

Він був найстарішим (пішов з посади у віці 95 років) і найбільшим довгожителем серед президентів Республіки Польща (помер у віці 101 і 7 місяців).

Молодість

Граф, походив з відомого великопольського роду Рачинських, гербу Наленч. Його батько - Едвард Александер Рачинський, а мати - Ружа з Потоцьких, з першого шлюбу Владиславова Красинська. Він був братом Роджера Адама Рачинського та зведеним братом Карола Роджера Рачинського та Адама Красинського, IV ординат на Опіногурі.Він провів свої шкільні роки в Кракові, де жив у резиденції "під Баранами" в будинку бабусі, Адамової Потоцької. Після її смерті він переїхав з родиною на вулицю Шпитальну біля театру. Перші роки навчання він провів разом зі своїм братом Роджером вдома, що зазвичай практикувалося у поміщиків у Польщі. Потім (з п'ятого класу) він відвідував 2-у середню школу Короля Яна III Собєського в Кракові.Він вивчав право у Лейпцигу, також навчався в Лондонській школі політичних наук, отримав ступінь доктора філософії в Ягеллонському університеті.

Міністр закордонних справ

У 1919 році він почав працювати в Міністерстві закордонних справ. Перебував на дипломатичних місіях у Копенгагені, Лондоні (секретар посольства РП) та Женеві. З 1932 року він представляв Республіку Польща як постійний представник у Лізі Націй у Женеві (посаду займав менше трьох років). Два терміни, починаючи з 1934 р., до відкликання урядом Великої Британії (5 липня 1945 р.) польського уряду у вигнанні, він виконував обов'язки Посла Республіки Польщі в Лондоні. Від імені польського уряду він підписав польсько-британський альянс.

II світова війна

У 1941-1943 роках він був міністром закордонних справ.
Ґрунтуючись на документах, привезених у вигляді мікрофільмів у Лондон курьером Яном Карським та підтверджених його свідченням, Едвард Рачинський підготував і 10 грудня 1942 року представив союзникам докладний звіт про Голокост, який був надісланий як офіційна заява уряду Польщі на вигнанні, адресована урядам країн, що підписали Декларацію Організації Об'єднаних Націй. Заява Рачинського - це перша офіційна доповідь про Голокост у світі, що інформує про нього світову громадську думку. Рачинський також особисто редагував урядову заяву після виявлення могил в Катині в 1943 році і направив запит до Міжнародного Червоного Хреста, щоб пояснити злочин.

Післявоєнний період

Рада Трьох

Після війни він був організатором та членом (разом з Владиславом Андерсом і Томашом Ацішевським) Ради Трьох. Вона була створена в 1954 році в результаті опозиції до Августа Залеського, який не хотів покинути посаду президента. Її склад мінявся шість разів, але її постійним членом був Едвард Рачинський.

Діяльність після президентства

Після закінчення 7-річного президентського терміну в 1979-1986 роках він, згідно з попереднім оголошенням, пішов у відставку, як його попередник, з посади глави держави.
Автор мемуарів "У союзному Лондоні" (Лондон, 1974) та книги "Час великих змін". Бесіди, проведені Кшиштофом Мушковським (ISBN 2-85316-064-5, Париж, 1990 р.). Він заснував наприкінці 1990-х років Фонд ім. Рачинських в Познані і подарував йому палац і парк у Рогаліні, Рогалінську галерею при Національному музеї, фактичним власником якої залишався, та права на земельну власність навколо Рогалінського палацу та парку. Галерея включає, зокрема 300 картин, скульптур та різних художніх предметів. Палац і парк в Рогаліні опинилися у власності Національного музею в Познані.  До цих пір Фонд, проти волі засновника, не зміг відновити власність на сільськогосподарське майно, яке він все ще повинен орендувати, щоб виконати свою статутну мету - захистити один з найкрасивіших ландшафтів Великопольщі. Едвард Рачиньський був похований у Рогаліні.

Ордени та нагороди

2 травня 1923 р. був нагороджений Кавалерським хрестом ордену Відродження Польщі.

10 листопада 1933 року він був нагороджений Командорським хрестом ордену Відродження Польщі Президентом РП Ігнацієм Мосьціцьким за заслуги в галузі державної роботи в департаменті закордонних служб.


11 листопада 1937 "за видатні заслуги на державній службі" він був нагороджений Командорським хрестом з зіркою ордену відродження Польщі (1937).

Ставши Президентом РП, 8 квітня 1979 р. Едуард Рачинський став кавалером ордену Білого Орла, кавалером Великої стрічки ордену Відродження Польщі і Великим Майстром обох орденів.

У 1991 році він був нагороджений Великим Хрестом ордену за заслуги Республіки Польща.

18 грудня 1990 року, на підставі рішення міської ради міста Познань, він отримав звання Почесного громадянина міста Познань.

Також відзначений Великими Хрестами закордонних орденів:

Британської імперії, Пія IX, Данеброг, Зірки та Корони Румунії, Трьох Зірок, Зірки Афганістану та іншими.

Біографія:
Лі Річардсон (д.н. 25 квітня 1979 р. в Гастінгсі, д.с. 13 травня 2012 р. у Вроцлаві) - англійський мотогонщик.Чемпіон світу серед юніорів з 1999 року (Войенс, Данія). Багаторазовий представник Великої Британії в категорії сеньйорів
Фіналіст Командного Кубка світу в 2003-2006 роках, у тому числі срібний призер 2004 року та бронзовий з 2006 року. Учасник серії гран-прі IMŚ в 2003-2006 рр., двічі ставав на п'єдестал турнірів - у 2004 році зайняв третю сходинку в Кардіфі, а в 2005 році в Бидгощі - друге місце.У польській лізі постійно брав участь з 1999 по 2012 рік. Він виграв три медалі DMP з польськими командами - золото у 1999 році, бронза в 2002 році та срібло у 2006 році.
13 травня 2012 року під час матчу Бетарду Спарти Вроцлав з PGE Мармою Жешув у третьому етапі зазнав серйозної аварії, вдарившись об борт на прямій лінії навпроти стартової лінії, в місці, де закінчується "надувний" борт. Після падіння отримав внутрішній крововилив, був доставлений до лікарні, де виявилося, що має проблеми з диханням. Він помер у лікарні під час операції. Як причини смерті вказано численні травми грудної клітки, розрив легені та втрату крові.

Похорони Річардсона відбулися 7 червня 2012 року в місті Гастінгсі, у його рідному місті. Тіло було кремоване.

Біографія:
Гаетано Ширеа – (д.н. 25 травня 1953 р. в Кернуско-суль-Навільо в Італії, д.с. 3 вересня 1989 року в Бабську) - італійський футболіст, захисник. Він почав свою футбольну кар'єру в Бергамо Аталанта. Незважаючи на досить слабкі фізичні умови, він швидко став одним із найкращих захисників Серії А. Він настільки добре грав, що в 1975 році його талант був помічений діячами самого "Ювентуса".

Кар'єра в Аталанті
У серії A він дебютував 24 вересня 1972 р., Аталанта зіграла з Кальярі і з Сардинії - привезла нічию без голів. Однак пізніше почала частіше програвати і опустилася до другої ліги. Ширеа залишився в Бергамо ще протягом року, і повернувся в Серію А вже як гравець у "Ювентусі".

Кар'єра в "Ювентусі"
У 1974 році він приєднався до Старої Дами з Турину на довгі чотирнадцять років. Він був сильною стороною команди, яка не мала в той час собі рівних. З Юве він виграв багато трофеїв, був чемпіоном Італії сім разів.

Кар'єра у збірній Італії
Він поїхав на три фінали Кубка світу. Перший в Аргентині - менш ніж через три роки після представницького дебюту (30 грудня 1975 р. Італія - Греція 3: 2). Підопічні Енцо Беарзота, безсумнівно, не розчарували, вони досягли медальної зони, а в матчі за третє місце програли 1: 2 Бразилії. Ширеа грав у всіх семи матчах. Перед турніром в Іспанії, який був пам'ятним для італійців, за два роки до того пройшов чемпіонат Європи, який вони організували. Останнім тестом для них перед Євро-80 був товариський матч з Польщею.
На Стадіоні Комунале в Турині зіграли внічию 2:2, а Ширеа на 24 хвилині забив перший гол для національної команди. Сам турнір Azzurri закінчили знову поза п'єдесталом. На початку Espana ' 82 італійці зіграли з біло-червоними. Для Ширеа це був важливий 50-й виступ у національній футболці. У "Estadio Balaidos" у Віго голи не були забиті, деякі з фаворитів турніру також не змогли виграти з Перу та Камеруном та з труднощами увійшли до кращої дванадцятки.
І лише з цього моменту почалася їхня чудова гра. Вони перемогли Аргентину в складі з Дієго Марадоною і Маріо Кемпесом, а потім виявилися трохи кращими, ніж неймовірно вражаюча Бразилія. На хвилі ентузіазму команда Беарзота,капітаном якої був понад сорокарічний Діно Зофф, несподівано легко перемогла Польщу, а в фіналі не дала шансів ФРН. Ширеа грав ще у семи великих матчах і увійшов в одинадцятку найкращих чемпіонатів. Через чотири роки захисники титулу розчарували на всій лінії. Не без проблем вони вийшли з групи, де грали з Болгарією, Аргентиною та Південною Кореєю, але в 1/8 фіналу програли Франції.
Останні чотири матчі в італійській команді Ширеа був капітаном.

Нещасний випадок та загибель
В аварії загинули перекладач Барбара Янушкевич, водій Генрик Пайонк та Ширеа, другий тренер "Ювентусу" (італієць на кілька днів приїхав до Польщі, щоб побачити гру команди Гурнік Забже).ДТП було сильним, чотири бензинових каністри під час аварії вибухнули, а троє з чотирьох дверей заблокувалися. Був врятований лише активіст Гурніка Забже, двері якого відкрилися. Решта згоріли живцем. Після того, як пожежу погасили, поліція близько кільканадцяти годин ідентифікувала жертв аварії.

Поховання
Він був похований у гробниці сім'ї своєї дружини, близько ста кілометрів від Турину, в невеликому містечку на пагорбі Морсаско.


У вересні 1989 року компанія BONGO виконувала дії, пов'язані з транспортуванням тіла футболіста "Ювентус" з Польщі в Італію.

Біографія:
Каміла Сколімовська (д.н. 4 листопада 1982 в Варшаві, д.с. 18 лютого 2009 у Віла Реал де Санто Антоніо - польська легкоатлетка, яка виконувала кидок молотом, олімпійська чемпіонка.

Дочка Роберта, відомого штангіста, призера чемпіонатів світу та олімпійця з 1980 року. Член легкоатлетичної групи Samsung.

Свою пригоду зі спортом почала з підйому тягарів. Перші кроки у легкій атлетиці робила на варшавському стадіоні Легії, де під керівництвом Зигмунта Ялосзинського її брат Роберт штовхав ядро. Тренуватися кидати молот запропонував їй тоді Збігнєв Палишко. В подальших роках своєї кар'єри вона змагалася у кольорах Варшавянки та Гвардії Варшави.

Вже в юності вона досягла міжнародного рівня (10 місце у світових списках у 1997 році). У тому ж році вона отримала звання чемпіона Європи серед юніорів, а через два роки - золоту медаль юніорського чемпіонату світу. У неповні вісімнадцять років на Олімпійських іграх у Сіднеї абсолютно несподівано стала олімпійською чемпіонкою.

10 листопада 2000 року за це спортивне досягнення Президент Александр Кваснєвський нагородив Сколімовську Золотим Хрестом за заслуги [2] 20 лютого 2009 року Лех Качиньський посмертно нагородив Сколімовську Кавалерським хрестом ордена Відродження Польщі за видатні спортивні досягнення та за розвиток та поширення спорту.

Пізніше її виступи на Олімпійських іграх та чемпіонатах світу не приносили медалей. Найвище, четверте місце зайняла під час Чемпіонату світу в Едмонтоні (2001 р.) та Осаці (2007 р.). На Олімпійських іграх в Афінах (2004) вона зайняла 5-е місце, а чотири роки пізніше в Пекіні стартувала у фіналі без результату, зіпсувавши всі три спроби. Тільки на Чемпіонаті Старого Континенту їй вдалося здобути медалі - у 2002 році вона виграла срібло, а в 2006-му бронзу. 12-разова польська чемпіонка - останній раз в 2008 році (результати). Її персональний рекорд - 76,83 м. отриманий 11 травня 2007 року в Досі під час Super Grand Prix IAAF. Спортсменка, добившись цього результату, побила свій попередній кращий результат на 1,54 м. Це 7-й результат в історії світової легкої атлетики.

З 2004 по 2009 рр. вона працювала у Поліцейському Столичному Відділі профілактики у Пясечно (Мазовецьке воєводство). У 2005 р. захистила магістерську роботу на тему: "Методи оцінки кредитоспроможності та її забезпечення" на факультеті менеджменту Варшавського університету.

Каміла Сколімовська несподівано померла 18 лютого 2009 року під час зборів польських легкоатлетів у Португалії. Згідно з інформацією, наданою ПАП, вона під час тренувань занедужала.
Під час перевезення до лікарні у Віла-Реаль-де-Санту-Антоніо вона втратила свідомість. Незважаючи на годину реанімації, лікарі не змогли врятувати її [5]. Причиною смерті була емболія легеневої артерії.

Похорони відбулися 26 лютого 2009 року. Служба Божа була проведена в Польовій Кафедрі Польського Війська у Варшаві єпископом Тадеушом Плоским. Урна з її прахом була поміщена в могилу на Алеї Заслужених на Військовому кладовищі на Повонзках в Варшаві.

Біографія:

Павел Едмунд Стшелецький (д.н. 20 липня 1797 в Грушині біля Познані, д.с. 6 жовтня 1873 р. в Лондоні) - польський мандрівник, геолог, географ, дослідник і першовідкривач.

У салонах - через складне прізвище - його називали коротко - "The Count", тобто граф. Він був польським дворянином і сенаторської родини. Він прагнув виконати свою життєву місію, щоб залишити свій відбиток в долі світу. Він вірив у силу людського розуму та технічної цивілізації, він говорив про необхідність раціонального використання землі людиною, вірив у соціальну справедливість та рівні права всіх людей, в тому числі індійців, аборигенів (звертав увагу на неналежне і нищівне поводження з ними) та полінезійців. Він говорив про це голосно і мав стільки ж суперників, як і друзів. Він народився в Глушині біля Познані 20 липня 1797 року. Помер у Лондоні 6 жовтня 1873 року, де його поховали - прах перевезли в Познань (склеп заслужених Великополянів в костьолі Св. Войцеха).